Ілон Маск помилився чи це його хитрий хід

Маск від 2016 року повторює ту саму думку: ми, найімовірніше, живемо в симуляції. Його головний аргумент це швидкість прогресу. Сорок років тому була примітивна гра Pong: дві палиці й крапка, а сьогодні вже створюють фотореалістичні світи. Він припускає, що коли ця динаміка збережеться, у майбутньому технології дозволять створювати мільярди симуляцій із згенерованими всередині розумними істотами. А якщо віртуальних світів та їхніх мешканців будуть мільярди, а реальність лише одна, математичний шанс опинитися саме в реальності, а не в симуляції - один на мільярд.

У подкасті Джо Рогана Маск додав: навіщо робити нудну симуляцію, ви зробили б таку, яка цікавіша за базову реальність. У 2025 році він написав у X, що нудні симуляції вимикають задля економії обчислень, як це робимо ми зі своїми. До того ж ряду належить його давня формула: найрозважальніший результат найімовірніший.

З цього складається картина, яку охоче підхоплюють. Війни, обмани, катастрофи не випадковість і не чиясь провина, а частина задуму. Творцеві потрібна драма так само, як глядачеві потрібен сюжет.

Так, сперечатися з самою гіпотезою симуляції хибно. Вона може виявитися правильною, цього не знає ніхто, і Маск не знає. Сумніви викликає те, що з неї виводять.

Слово «матриця» збиває з пантелику, бо тягне за собою образ божества. У початковій версії жодного божества немає.

Аргумент сформулював філософ Нік Бостром у статті 2003 року «Are You Living in a Computer Simulation?». Ідеться там про симуляцію предків: цивілізація, що дожила до дуже високого технологічного рівня, прораховує власне минуле або його варіанти. Творець у цій схемі не всемогутній і не всезнаючий. Це звичайні розумні істоти, можливо, наші власні нащадки, у яких дуже багато обчислювальних потужностей. Вони обмежені бюджетом обчислень, можуть вимкнути процес, можуть самі перебувати всередині чужої симуляції.

Важливо й те, до чого Бостром насправді приходить. Його висновок не «ми в симуляції», а розвилка: правильним є щонайменше одне з трьох.

1. Або цивілізації майже завжди гинуть, не дійшовши до потрібного рівня.
2. Або доходять, але такі симуляції майже ніхто не запускає.
3. Або ми справді всередині однієї з них.

Обрати третій варіант і оголосити його єдиним не можна, це не випливає з аргументу. Але Маск робить саме це.

Є і друга проблема, суто технічна. Шлях від Pong до фотореалізму це прогрес у промальовуванні картинки. Симуляція, про яку йдеться, вимагає відтворити свідомість, а не зображення. Це різні задачі, і успіхи в першій нічого не кажуть про другу. Маск наводить доказ не тієї тези, яку захищає.

Навіть якщо ми всередині симуляції, з цього не випливає, що те, що відбувається, вирішено наперед.

Симуляцію запускають саме тоді, коли результат невідомий. У цьому весь сенс: якби результат був відомий заздалегідь, крутити її не було б навіщо, достатньо подивитися відповідь. Отже, готового сюжету немає. Є прогін, у якому учасники справді вирішують самі, і їхні рішення справді змінюють результат.

А що з драмою, яка нібито потрібна творцеві? Про мотив творця не відомо взагалі нічого. З гіпотези симуляції він не виводиться в жоден бік: ні «йому потрібна війна», ні «він шукає добрий результат». Будь-яке твердження про його бажання людина бере із себе.

Загалом питання не про будову світу, а радше про того, хто говорить. Маск сказав, що цікаве перемагає нудне, а страждання це частина шоу. Це його картина світу, а не властивість реальності. Той, хто дивиться на історію людства й насамперед бачить сценарій із драматургією, повідомляє про себе, а не про творця.

Звідси й питання в заголовку. Не беруся стверджувати, що Маск говорить це розважливо. Але в такої рамки є побічний ефект, незалежно від намірів: вона знімає відповідальність. Якщо жорстокість вбудована в задум, ніхто конкретний за неї не відповідає. Ні той, хто її виробляє, ні той, хто їй не заважає.

Тезу «так влаштоване життя і нічого не вдієш» найпростіше поставити під сумнів на наочному прикладі. Достатньо подивитися на сферу, де довго вважали саме так, а потім узяли й усе змінили.

У шістдесяті роки загибель гонщиків вважалася невід'ємною частиною автоспорту. Не прикрою статистикою, а нормою. У 1968 році загинули Джим Кларк, Майк Спенс, Людовіко Скарфіотті, Жо Шлессер, і це було лише за один сезон.

Важливо, що ситуація трималася не тому, що інакше було не можна, а тому, що ніхто не був призначений відповідальним. Гонщик, якщо запропонувати йому машину швидшу й небезпечнішу або повільнішу й безпечнішу, обере першу: він бореться за перемогу, а не за власне збереження. Організаторам трас безпека коштувала грошей і не приносила нічого. У 1968 році в Брендс-Хетчі відмовилися прибрати дерева вздовж траси й навіть поставити навколо них бар'єри, пояснивши, що дерева маленькі. За три місяці до цього Джим Кларк загинув, врізавшись у таке саме маленьке дерево.

Перелом почала одна людина. У 1966 році Джекі Стюарт вилетів з траси у Спа, близько двадцяти п'яти хвилин пролежав у перевернутій машині, залитий бензином, без лікарів і без інструмента, яким його можна було б витягти. Звільнили його інші гонщики викруткою, знайденою у глядачів. Після цього він почав вимагати бар'єри, медичну службу на трасі, вогнетривку екіпіровку. Його називали боягузом, маминим синком, звинувачували в тому, що він губить гонки. Він був чемпіоном світу, і все одно це зайняло роки.

Далі спрацювало не переконання, а правило. Відповідальність за безпеку переклали з того, хто ризикує, на організатора і на регламент. Після 1994 року, коли на одному вікенді в Імолі загинули Роланд Ратценбергер і Айртон Сенна, FIA довела це до жорстких обов'язкових норм, а кожну велику аварію почали розбирати й перетворювати на зміну правил.

Результат відомий. Не правильно сказати, що смертей більше немає: Жюль Б'янкі розбився в Судзуці у жовтні 2014 року і помер у липні 2015-го. Але те, що було нормою сезону, стало подією, яку розбирають роками.

Висновок з цієї історії не в тому, що люди подобрішали. Пріоритет змістився тоді, коли небезпечне перестало бути вигідним.

То чому ж такі ідеї взагалі розходяться?

Люди схильні вірити на слово тим, хто говорить без тіні сумніву або має певний авторитет у якійсь галузі. Звісно ж це не дурість і не вада, це банальна економія зусиль: чужа впевненість використовується як ознака компетентності, бо перевіряти довго, а вирішувати треба зараз. Збій стається тоді, коли цей механізм спрацьовує на порожню, нічим не забезпечену впевненість.

Далі як в автоспорті до Стюарта. Гучне твердження дає виграш одразу, а розплати за помилку не настає майже ніколи. Обережна правота не приносить нічого. Поки такий розклад зберігається, перемагати буде впевненість, і жодні заклики мислити критично цього не змінять, бо заклики звернені до того, хто ризикує, а не до того, хто встановлює правила.

Сказати «треба змістити фокус пріоритетів» було б рівно тією самою впевненістю без змісту, проти якої написаний увесь текст. Тому скажу чесніше: готового механізму в мене немає, але зрозуміло, де його шукати. У Формулі-1 спрацювала пам'ять про кожну аварію та обов'язковий розбір. Аналог для публічної риторики це пам'ять про прогнози: хто що стверджував, чим це закінчилося, і чи видно це поруч із новим твердженням. Такі реєстри прогнозів існують, просто вони поки що ні на що не впливають.

Наскільки це застосовно до людини, у якої сотні мільйонів підписників, я не знаю. Але в шістдесяті теж здавалося, що гонщики гинутимуть завжди.